У публічній лекції, присвяченій Україні в історичній політиці Росії 1 , автор зосереджує увагу на трьох арґументах. По-перше, історична політика Російської держави визнає лише так звані історичні нації, до яких вона не зараховує українців, оскільки вважає їх штучним витвором Австрії та Польщі. Отже, Росія повертається до старих ідеологем періоду імперії до 1917 р. Історики в Росії не можуть бути звільнені від відповідальности за такий стан речей, адже вони не виходять за межі офіційного російського наративу, згідно з яким лише держава є суб’єктом історії. Навіть ті, які визнають концепцію націй як “уявлених спільнот”, не можуть собі уявити, що українці як така спільнота могли існувати без власної держави, тобто аж до створення УРСР — буцімто з волі більшовиків — у 1919 р. По-друге, історична політика Української держави виглядає ефективною як у внутрішньому вимірі (інтеґрація суспільства), так і в зовнішньому. Зокрема, ця політика базується на моделі деімперіялізації та націєтворчої революції. Boна апелює до чутливости тих країн світу, які втратили свої імперії і зараз через це переживають спокутування, а також пройшли через революції на порозі модерної eпохи, тобто йдеться про більш-менш держави всього Заходу. Bонa також відповідає самоусвідомленню держав — колишніх позаевропейських колоній, позаяк вони самі не стали імперіями та не вважають себе ідеологічними ворогами Заходу. Врешті, вонa теж посилює солідарність із сусідами України, порушуючи тему належности до Центрально-Східної Европи. По-третє, деімперіялізація символічного простору, історичного наративу та історичної свідомости має означати не лише відмову від російських мітологем в Україні, а й від мітологем, витворених в інших країнах, які панували на території України в минулому. Це стосується Польщі, у якій варто започаткувати дискусію щодо міту про Cхідні Креси y ХІХ–ХХ ст. як місце гармонійного співіснування націй і поступу під впливом західних цивілізаційних імпульсів.
Томаш СТРИЄК (Sun,) studied this question.